Пуд Іван Степанович

Народився 09.10.1925 в с. Вільшани Чернігівської області Сосницького району. В 1954 році закінчив ветеринарний технікум.

Має нагороди: Орден Червоної зірки; три медалі "За відвагу”; медалі "За Варшаву”, "За Берлін”, "За перемогу Великої Вітчизняної війни”

 

Із спогадів Івана Степановича про війну. (За матеріалами Н.Бажанової, газета "Наш край” від 22 червня 2002 року)

 Того дня Іван пас череду. П'ятнадцятирічний хлопчина лежав на копиці сіна і чи то спостерігав за легкими хмаринками, що бігли в небі, чи просто мріяв, достеменно невідомо. Раптом з боку Мени, точніше станції з такою назвою, що в 15 кілометрах від його рідного Вільшаного, почулися якісь незрозумілі звуки. Ніби вибухи...

— Ввечері все село зібралося біля сільради і ми почули, що почалась війна. Ішов червень 1941-го. За два місяці Вільшане було окуповане, — згадує Іван Степанович Пуд. За мірками тих часів, особливо, коли врахувати, що майже всі чоловіки, здатні тримати зброю, пішли на фронт, я був дорослим. Вся чоловіча робота по господарству лягла на плечі таких як я, або ж навіть молодших підлітків.

Під час окупації я продовжував пасти череду: хоч корів і поменшало, проте люди з останніх сил тримались за своїх годувальниць. Ну, а коли є скотина, то має бути й пастух. Своїм коником я і за чередою їздив, і так по околицях. В ті часи я підтримував зв'язок з партизанами Федорова. Про все побачене й почуте доповідав у з'єднання.

Восени сорок третього, одразу після визволення Чернігівщини, Іван Пуд пішов на фронт.

— Потрапив я в артилерію, — згадує ветеран. - І якось одразу припало мені це до душі. Зовсім мало часу пішло на освоєння гармати. Невдовзі, одержавши молодшого, сержанта, вже вчив молодих солдатів. Один з перших пам'ятних боїв — форсування Дніпра. Саме там отримав свою першу медаль "За відвагу". Взагалі, всі три мої "За відвагу” з річками пов'язані: другу за форсування Бугу маю. Ну, а третя — то вже Одер. Взимку це було. Гармата наша пішла під лід, отож довелось мені чотири рази пірнати, доки причепив її до троса, а потім ми тягачем її витягли.

Пам'ятає старшина Пуд (саме в цьому званні війну закінчив Іван Степанович) і Віслу, і Дністер, згадує про зустрічі з американцями на Ельбі. Випало юнакові з Чернігівщини на Рейхстазі свій автограф полишити. Та чи не найпам'ятніший спогад пов'язаний з Бранденбургом, точніше а Бранденбурзькими воротами:

— Фашистський кулеметник причаївся серед статуй, що прикрашають ворота, і поливав звідти наших смертоносним дощем. За спалахами, що супроводили стрілянину, я засік місце його засідки. Навели гармату. І... Словом, зняли ми його. Підійшов до мене піхотний лейтенант, подякував, розпитав хто я і що.

За цей бій Іван Степанович був удостоєний ордена Червоної Зірки - ще одна з нагород воїна-фронтовика.

— Крім мене на фронті були чотири моїх брати. Вважай, піввзводу Пудів з Вільшаного ворога били...

По війні І.С.Пуд став ветеринаром. Працював у Довжику, Рудці... Остаточно кинув якір у Кувечичах, де і прожив до останніх своїх днів.



Глухенька Олександра Титівна


Народилася 12.08.1922 в с. Кувечичі Чернігівського району Чернігівської області. Воювала на Першому Українському фронті в гаубичному артилерійському полку. Має нагороди: Орден Слави ІІ ступеня, орден Богдана Хмельницького, медаль "За відвагу”.