(спогади очевидців, зібрані учням школи)

 

У 1941 році із села Кувечичі на фронт пішли 198 чоловік. Загинули в боях 127 чоловік, повернулися з фронтів живими 71 чоловік.

Фашисти окупували село у вересні 1941 року. З перших днів окупації почалася жорстока розправа з активістами колгоспного руху, громадськими діячами, а потім і іншими жителями. Так, у січні 1942 року були розстріляні сім’ї Бебка Максима Юрковича (5 чоловік) та Бакуна Іллі Денисовича (4 чоловіки). Випадково залишилася жива Бебко Ганна Денисівна. Під час перших пострілів вона втратила свідомість і впала. Коли вона  опритомніла, то лежала серед трупів членів своєї сім’ї. Хустка на голові була густо посічена кулями, але жодна куля у неї не влучила. Вціліла також її семирічна донька, яка цього вечора ночувала у родичів.

28 квітня 1943 року між селами Довжик і Кувечичі партизанський загін влаштував засідку на фашистів, що рухалися колоною у напрямку міста Любеча. Було знищено 7 машин, 78 солдатів німецької армії, взято у полон німецького офіцера і двох солдатів, після чого партизани зникли. Але один легковий автомобіль німців утік і повернувся до м. Чернігова. Через 2 години над селом з’явилися 2 літаки. Населення намагалося врятуватися втечею до сусідніх сіл, до лісу чи у поле, проте з літаків відкрили кулеметний вогонь і з села нікого не випускали. Через деякий час село було оточено каральним загоном і почалася жорстока розправа. Із 300 дворів було спалено 250. 168 жителів, переважно стариків, жінок і дітей, було розстріляно і спалено у їх же хатах або клунях.

Ось спогади Бакун Ніни Іванівни, жительки села, якій на той час було 12 років: „Ми жили в кінці села, навколо нас було чисте поле. Нам погано було бігти і ми з мамою сховалися у погріб. Тут і знайшли нас карателі. Один німець взяв нас за комір і вивів у двір, а потім у сусідню хату. Там було багато вбитих людей. Розстріляли і нас із мамою. Через деякий час я відчула, що жива, але поранена. Потім мені сказали, що куля пройшла через язик, розбила нижню щелепу і вийшла через нижню губу.

Німці, після того, як постріляли нас, вартували години чотири. Я лежала, не дивилась і не ворушилась. Потім фашисти підпалили хату, а самі вибігли. Хвилин через кілька я відкрила очі. Вся хата вже горіла. Я подумала, що мені робити? Може кричати, щоб добили, як же я жива горіти буду?

Покликала маму, а вона не жива. В ряду вбитих обізвалась сусідка, стара жінка. Вона почула, що я плачу і покликала мене під піч.

Потім почала валитися стеля, нам стало жарко і ні чим дихати. Ми вилізли з хати через двері, що виходили на город, і зарилися в землю. Німці ще були в селі. Ввечері переповзли річку і поповзли в поле, де переночували у купі торішньої конюшини...”

Через кілька днів люди почали повертатися в село. Хати були попалені, жити ніде. Об’єднувалися по кілька сімей в уцілілих хатах, копали землянки. Але знову з’явилися карателі, схопили 30 чоловік і вивезли до с. Антоновичі, де спалили живцем.

Ті жителі села, які залишилися живими, пережили голод і страждання.

Зівко Іван Петрович повз більше кілометра, тримаючи під рукою свого однорічного сина.

Ткаченко Марфу Прокопівну знайшов Шестак Прокіп у канаві під трупами. Він розшукував своїх рідних.

Багатьом людям довелося голодати, переховуватися у лісах поблизу села. Свійські свині, які розбіглися під час пожежі із розорених господарств, ходили по пожарищах, харчувалися трупами, інколи, як хижі звірі, нападали на поранених і слабких людей.

Пам'ятний знак21 вересня 1943 року село було звільнене від окупантів. У приміщенні школи розташувався військово-польовий госпіталь. Тут лікували поранених при форсуванні Дніпра у районі Любеча. Понад 170 чоловік із них померли і були поховані на братському кладовищі у селі.

У 1943 році госпіталь евакуювався і у школі розпочалися заняття. Деяких класів було по два, заняття проводилися у дві зміни, кількість учнів перевищувала 300.

Розпочалася тяжка тривала робота з відбудови понищеного села...